На маршруті Camino Podolico між Вінницею та Кам’янцем-Подільським, у селі Проскурівка на Хмельниччині, стоїть будівля колишньої сільської школи. Після тривалого занепаду її почали відновлювати як простір спокою під назвою «Будинок душі», над яким працює Вікторія Клініч разом із родиною.
«Ця хата просто хотіла вмерти і 30-річний міленіал вирішив її відновити», — жартує Вікторія, засновниця проєкту.
Суспільне Культура поспілкувалося з нею про етапи відбудови, труднощі під час робіт і враження людей від оновленого простору.
Право на будівлю родина вчителів отримала після набуття чинності закону про приватизацію. Вони прожили там десятиліття, відколи були скеровані викладати в селі. На подвір’ї розташовано два будинки: колишня школа та інший — бувша бібліотека з учительською, де нині мешкають власники і де у 2023 році стартувала реставрація.
Вікторія розповідає, що на тлі її власних практик виникла ідея приймати людей, аби ті могли побути на природі, перепочити та за потреби залишитися на ніч. У липні 2024 року сім’я офіційно відчинила двері «Будинку душі» для гостей. Саме тоді завітали перші пілігрими Camino Podolico — орієнтовно 15–20 осіб. Мандрівники скоротили маршрут і випадково потрапили на подвір’я, а від них господарі дізналися про можливість додати локацію на мапу шляху.
«У квітні, 25 квітня 2025 року, мені відписали менеджери з Каміно, що вони додали нас на мапу. О, тоді було радості, просто неймовірна кількість, ми дуже були щасливі», — ділиться Вікторія.
Після цього активізувалися роботи вже в самій школі. За словами власниці, чоловік за день виніс речі зі своєї майстерні в одній із кімнат і взявся відновлювати її та частину коридору. Першу кімнату завершили якраз на день народження Вікторії.
«Дивишся на будівлю, яка офіційно визнана в аварійному стані, а бачиш не руїни, а білі стіни, підшиту стелю з балками, неймовірно гарний коридор, з крафтовими поличками. В мене емоції досі, коли згадую цей день, для мене це було переродження».
Від травня 2025 року подружжя прийняло приблизно 150 гостей, упорядкувало кухню, ванну кімнату та коридор. Наразі триває облаштування третьої кімнати, ще одну планують доробити до нового сезону.
Без перешкод не обійшлося: насамперед бракувало коштів і можливостей для просування. Вікторія згадує, що фінансування доводилося спрямовувати як у ремонт, так і надалі в рекламу. Окремим викликом стало поєднання робіт із прийомом гостей — старались не шуміти, коли люди відпочивали, і переносили процеси на час відсутності відвідувачів або їхніх прогулянок.
Через вік будівлі навіть дрібні операції вимагали акуратності: під час зняття вікон їх треба було втримувати цілими, стару фарбу, що в’їлася в дерево, довго обробляли перед новим фарбуванням. Щоб заощадити, скло різали самі — і, як каже Вікторія, частину матеріалу зіпсували. Складності виникали також із комунікаціями: старий фундамент і товсті стіни ускладнювали прокладання каналізації та електрики. Відсутність автомобіля компенсували найманим транспортом, допомогою родичів і адресною доставкою.
Водночас господарі прагнули зберегти автентику. Відновили та пофарбували наявні вікна, залишили оригінальні двері й підлогу. На стінах — багаторічні шари вапна; їх не зчищали до глини, а прошпаклювали та пофарбували, тож поверхні лишилися нерівними, як і було раніше.
Для Вікторії важливіше те, що відчувають люди після візиту, а не лише вигляд інтер’єрів.
«Перше — це спокій і затишок. Ми живемо на території будинку, наша філософія така — ми не створюємо штучну атмосферу в будинку. Люди приїжджають і бачать, фактично, як живемо ми. Ми самі ділимось з ними тим станом, тим відчуттям любові до нашого двору, до нашого дому, до нашого села».
Гості, за словами власниці, часто звертають увагу на аромати в кімнатах: на гостьовій кухні витає запах домашнього чаю, у невеликій кімнаті для двох — пахнуть палички, а у великій відчуваються ноти дерева та легкої прохолоди.
Про Проскурівку Вікторія розповідає як про колишнє велике село з приблизно двома тисячами хат, де нині мешкає близько трьох сотень людей. Колись тут працювали папірня та господарства, а сьогодні новий поштовх дає «Будинок душі». Проєкт діє офіційно, сплачує податки до місцевого бюджету, а відвідувачі купують продукти у сільському магазині, що підтримує невелику економіку.
Сприйняття ініціативи здебільшого позитивне, відкритої критики немає, зазначає Вікторія. Реставрацію ж вона називає «новим життям для того, що має своє коріння».