Війна знову забрала життя захисників з Хмельниччини. На Батьківщину повернулися Герої — Олександр Білогривий, Віталій Пастух та Микола Мясковський. Їх зустрічали з квітами, сльозами й опущеними прапорами. Для кожного з них 3 листопада стало останнім днем земної дороги.
Як повідомили у Славутській міській раді, у понеділок мешканці громади вишикувалися живим коридором, аби віддати шану Олександру Білогривому, який майже рік вважався безвісти зниклим. Пізніше ДНК-експертиза підтвердила його загибель.
Олександр Миколайович Білогривий народився 2 березня 1985 року у Славуті. У громаді його згадують як добру, щиру людину, завжди готову підтримати ближнього. До війська чоловіка мобілізували 14 серпня 2024 року. Він служив старшим стрільцем у десантно-штурмовому батальйоні 82-ї окремої десантно-штурмової Буковинської бригади. Виконував бойові завдання на території Курської області. 27 листопада 2024 року зв’язок із ним зник. Як стало відомо пізніше, боєць загинув під час виконання завдання поблизу населеного пункту Нижній Клин Суджанського району Курської області. Йому було 39 років.
Того ж дня у жалобі перебувала й Старокостянтинівська громада. Тут прощалися з Героєм Віталієм Пастухом, який загинув на Запорізькому напрямку. Про це повідомили у міській раді.
Віталій Леонідович Пастух народився 25 вересня 1976 року у селі Веснянка. З перших днів повномасштабного вторгнення чоловік добровільно пішов боронити Україну. 29 жовтня 2025 року він загинув у бою поблизу населеного пункту Гуляйполе Пологівського району Запорізької області. Захисника поховали на кладовищі в його рідному селі. Віталію Пастуху було 49 років.
Третього героя — Миколу Мясковського з Білогірської громади — 3 листопада провели в останню путь на Волині. Як повідомили у Рожищенській міській раді, воїн загинув унаслідок удару російської балістичної ракети «Іскандер» поблизу населеного пункту Водолазьке Синельниківського району Дніпропетровської області.
Микола Васильович Мясковський родом із села Ставищани на Білогірщині. Згодом разом із дружиною переїхав на Волинь, у село Пожарки Рожищенської громади. З перших днів війни він активно допомагав військовим як волонтер, а восени 2024 року сам став до лав Збройних сил України. Обіймав посаду командира відділення технічного обслуговування бронетанкової техніки у взводі технічного забезпечення мотопіхотного батальйону.
Удома на Миколу чекали дружина і чотирирічний син. Та 26 жовтня життя захисника обірвалося внаслідок ворожого ракетного удару. Йому було лише 28 років.