У невеликому селі Ставниця на Хмельниччині традиційна українська хустка досі живе своїм повнокровним життям. Місцева жителька Софія Ємець зібрала колекцію, яка налічує близько сотні хусток, і кожна з них пов’язана з особистою історією її родини та громади.
Для Софії хустка – не просто елемент вбрання. Вона супроводжувала всі головні події у селі, від весіль до похоронів. Жінка згадує, як колись за столом під час запрошення на весілля батьки молодят вручали гостям калач і хустку.
“Батьки нареченої чи нареченого, коли запрошують на весілля. Всі за столом, а тоді дарують калач і хустку. Так як я ще торти пекла на весілля, то мені давали завжди кращу хустинку”.
Сьогодні у її колекції – і старовинні, і порівняно нові хустки. Частину з них вона передала донькам, інші отримала в подарунок. Є й ті, що стали близькими через гіркі моменти. Софія згадує, як частину хусток віддала, коли помер дід.
“Я навіть не купувала – це все даровані. Але дуже багато. Це ж дід помер, то було з 60. То я на похорон подарувала. Це вже повибирала, які вже дуже старі”.
Традиційна українська хустка має значення далеко ширше за побутове. У державному історико-культурному заповіднику “Межибіж” зберігають близько п’яти сотень таких експонатів. На виставці представлена лише їх частина – ті, що зібрали під час експедицій Хмельниччиною та Вінниччиною.
Завідувач науково-експозиційного відділу Євген Нагурний пояснює символіку та призначення хустки в українській традиції.
“Він являвся обереговим, захисним, частиною традиційного одягу, частиною весільного обряду. Хустка визначала соціальний статус людини”.
Існували й спеціальні хустки для різних сезонів. Однією з характерних для регіону була зимова – з бавовни та тоненькою оторочкою, що робила її теплою, але легкою.
Сьогодні українська хустка повертається у повсякденний побут та культурні практики. Але для Софії Ємець вона завжди була й залишається частиною родинної історії – тихою хранителькою пам’яті про людей, події та традиції, які формували життя її громади.