Вчителька з Херсонщини Тетяна Столковська рятувалася від війни разом із родиною, а з собою вивезла те, що вміщувало пам’ять про дім, учнів і прожите життя – власноруч вишиті рушники.
Після повномасштабного вторгнення жінка опинилася у Білогір’ї на Хмельниччині. Тут вона знайшла тимчасовий прихисток і справу, яка допомогла втриматися на плаву, – вишивку, що з ремесла перетворилася на спосіб говорити про втрату, надію і віру.
Сьогодні кожна робота Тетяни Столковської – авторська. У візерунках вона зберігає спогади про степи Херсонщини, людей, яких довелося залишити, і дім, до якого мріє повернутися.
До вишивки вона йшла роками. Каже, бажання було ще з дитинства – вишивали мама й тітки. Але серйозно за голку взялася вже після інституту, коли оселилася на Херсонщині й там народилися дві доньки.
“Коли старша пішла до школи, мені захотілося вишити їм вишиванки. Тоді я й почала”, – згадує Тетяна.
Перед вторгненням жінка працювала з випускним класом. Для кожного учня вона вишила оберіг – маленьку подушечку з янголом та іменним вензелем. Роботу завершила саме в ті дні, коли в село зайшли російські військові.
Проведення випускного було під питанням. Село перебувало в окупації, а колони техніки щодня проходили повз будинки. Та діти наполягли.
“Ми зробили випускний у підвалі школи. Там облаштували актову залу. Коли зазвучав гімн, ми всі плакали. Я зняла відео, щоб залишилася пам’ять”, – розповідає вчителька.
Згодом почали ширитися чутки про можливе примусове вивезення дітей у разі відмови від російської школи. Родини почали масово виїжджати. Столковські залишали Херсонщину через Василівку – шлях, який для багатьох тривав тижнями.
Найцінніше Тетяна намагалася сховати якнайкраще – вишиті рушники.
“Я боялася, що їх не пропустять. Склала так, щоб не було видно вишивки. Поклала в прозорий пакет, наче білизну. Сумку перевіряли, пакет висипали, але з пакета нічого не діставали. І ніхто не побачив, що це рушники”, – каже вона.
У Білогір’ї Тетяна не лише повернулася до роботи, а й почала активно вивчати давні техніки української вишивки. Особливим поштовхом став проєкт “Сорочка для захисника”.
“Я самоучка, вчилася по книжках. Але дивилася, як вишивають інші дівчата, і хотілося спробувати нове”, – пояснює майстриня.
У своїх роботах вона поєднує стародавні й сучасні символи: зірку Алатир, свастику у традиційному християнському значенні, дерево життя, геометричні та рослинні орнаменти – колосся, волошки, соняшники, дуб і калину.
Процес вишивання для неї – не механічна робота, а внутрішній стан.
“Я прошу, щоб у сорочку зашилася добра енергія. З поганими думками не шию, не дивлюся телевізор. Якщо хвора – теж не вишиваю. Лише з гарним настроєм, щоб це стало оберегом для захисника”, – говорить Тетяна.
Вона мріє повернутися додому на Херсонщину після перемоги. А поки продовжує створювати нові роботи та планує вишити колекцію з картою України – як символ дороги, яку довелося пройти, і країни, яку хочеться зберегти цілісною.